Странник
Неофит Сообщений: 20 профиль
Репутация: 1
|
Палахкотить червоно-синій вогонь, в киплячий смолі варяться грішники, їх повільно помішують чорти. Гасають малі зелені та червоні біси, погрожуючи грішникам своїми стрілами-блискавками. Відьми колотять в котлах магму та уран… Пекло було таким як завжди, воно з’явилося невідомо звідки, та не мало ні кінця ні краю. В повітрі завис запах сірки та ще чогось їдкого. Постійно вибухало, пухкало, стогнало та завивало… Та ось, в цьому вічному хаосі мелькнула постать молодого, гарного сина Сатани – Беліала. Він рішуче пройшовся по червоному вугіллю, яке вминалося під його копитами. Переступив через грішника, перестрибнув через казан з ураном та підійшов до старого зовсім сивого старця, з довгою бородою. Той сидів на камені. - Самаель! – Вигукнув Беліал та хляснув хвостом по каменю, - не розумію, ти ж бо янгол суду!!! - Ну я. - Не відповідай мені через свої думки, - розгнівався молодий диявол, - я не пішов зі скаргою до батька, тільки тому, що поважаю тебе, старцю. - Чого тобі треба від мене, хлопче? - Сьогодні вершки людського суспільства, вкрали у народу купу грошей, а тобі плювати! Приріс ти чи що, до цього каменя!? Нікого окрім грішників не бачиш?! - Не кричи на мене малий!!! – Раптом пiдвiвся старий, так прогримівши, що Беліал навіть здригнувся. Самаель спокійно сів. – Звернись до Самаеля молодшого, - мовив він, - невже я єдиний янгол суду в Пеклі? Беліал заричав та провалився крізь землю, до батька. Батько, Сатана, як завжди, сидів на троні з чорного золота, викарбуваного у подобі кажана. Він, смакуючи, пив з чаші людське горе. Біля нього спокійно стояли біси, тримаючи в лапах списи та стріли. Біля його ніг сиділи відьми та посміхались. За крилами трону визирали, ненависні Беліалу, батьківські розвідники – чортовки. Це були напівголі дівчата, до того набридливі, що молодий диявол був готовий сам їх всіх передушити. Ці тварюки часто доносили батькові про його справи. Сатана провів поглядом чергову дівчину легкої поведінки, на вогнище, подивився на сина та посміхнувся білими зубами, сяючими, як перла. Сатана був дуже гарний, та спокійний: - Що тебе турбує синку? – Лагідно мовив він медовим голосом, - Добре, не говори… - Тобі вже донесли? - Угу. З-за трону визирнула чортовка. - Не сприймай все так близько до серця… Вони просто люди. Та Сатана підкликавши до себе сина в черговий раз почав йому розповідати про те, хто створив людей, та які вони покидьки. - Бог, милий мій, гірше ніж Сатана, тобто я. Він там, нагорі, а люди тут, на грішній землі. Я давно знав, що цей святоша нічого путнього не може створити, окрім мене, звичайно… Беліал послухав батька та заспокоївся. У нього було багато роботи нагорі, тому Сатана відправив його робити свої справи. Беліал зайшов до своєї кімнати, одягнув білу сорочку та штани, чорний плащ, взув білі капці. Крутнувся на місці та перетворився на низенького юриста в окулярах. Трохи постоявши, він вийшов та попрямував до ліфту. Його наздогнали двоє. Це були чорний Пес та такий же чорний Кінь. Його свита. Вони також крутнулися на місці, неначе смерч, та перетворилися. Кінь став високим чоловіком у всьому чорному. А Пес… крокодилом. Беліал суворо похитав головою, а Кінь покотився зі сміху. В ліфті Пес перетворювався ще на тигра, шакала, пацюка, ворона, та нарешті став таким же чоловіком як і Кінь. Вони відправились на роботу. Беліал був юристом, банкіром, співаком, менеджером, економістом… та багато ще ким. Сьогодні він виправдовував убивцю. Та робив це так вправно, що суддя з присяжними погодились без розмов, що підсудний не винен ні в чому. По закінченню трудового дня, Беліал полюбляв стояти на мосту та дивитися своїми чорними, мертвими очима на захід сонця, яке відбивалося в його очах рожевими вогниками, даруючи їм блиск життя. І доки його свита прохолоджувалася в барі, він спостерігав за сонцем та зірками, що вже почали з’являтися на небі. - Господарю, - гукнув його Пес, в образі маленького хлопчика, - ми так напилися з Конем, що просто з ніг падаємо. Ходімо додому… А? - Я скільки разів просив, - почав Беліал, і невідомо що, здавило Псу горло, - попереджував, погрожував… не називати мене господарем в смертному світі. Беліал відпустив Пса, і той хапаючи повітря, пообіцяв виправитися. Вони йшли по мосту. Молодий диявол зі своєю свитою підійшли до церкви. Беліалу завжди подобались ці високі куполи церкви, ця споруда була такою рідною, тому, що вся нежить збиралася сюди. Вони зайшли. Деякі люди повернули голови та непомітно вклонилися дияволу. Це були демони в образі людей. Беліал обожнював роздивлятися ікони з образами янголів. Доки Пес і Кінь розважались, цілуючи хрести та руки священика, Беліал дивився на білого янгола. Це була дівчина, з лицем невинності та спокою. Диявол завжди дивився на неї, а янголи з ікон кидали на нього жорстокі та суворі погляди, які бачив тільки він, та такі як він. Дівчина-янгол жодного разу за двісті тисяч років, на нього не поглянула. Але сьогодні був не простий день, а п’ятниця тринадцяте. Раптом її милі очі подивились на нього. Цей погляд не був проникнутий жахом, чи докором. Вона дивилася на нього з подивом, і не могла зрозуміти, що він робить в Божому домі? - О, Люцифер, - мовив ледь чутно Беліал. Дівчина пробігла поглядом по людях. Ніхто не помічав того, що відбувалося. Янголи та святі поглянули на неї. А вона знову подивилася в його темні очі, і раптово затремтіла, побачивши в його зіницях полум’я Пекла, та стогони грішників . Дівчина заховалася за Гавриїлом, що стояв поруч. Архангел розгорнув всі свої шість крил та суворо поглянув на сина Сатани. А тому було все одно, він не звертав уваги на погрозливий погляд. Вона, янгол його мрії, Анаель, подивилася на нього. Кінь підійшов нечутно, коли вже всі образи стали на свої місця. - Вибачте, що турбую, але нам час ідти, тут стає не зовсім безпечно.
|